ВИТОКИ - Лисянська районна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців

Лисянський районний історичний державний музей


    На берегах річки Гнилий Тікич розкинулося мальовниче містечко Лисянка. Цей куточок Черкащини приваблює не тільки своєю красою. Він цікавий ще й своєю історією, яка коріннями сягає у сиву давнину. Про славну історію цієї землі розповідають історичні, географічні та інші назви місцевості, легенди, археологічні знахідки.
    Найдавніша згадка про Лисянку, відома на даний час, відноситься до 1593 року і зустрічається в описі "Ziemle ruskie. Ukraina" Олександра Яблуновського польської книги "Zrodla Dziejowe"./Т. ХХІІ. - Warszawa, 1897./ В цей час згадується і село Виноградка, а пізніше - утворена тут Виноградська волость. Очевидно, що це сучасне село Виноград Лисянського району в минулому. Вказується і місце розташування цих волостей, отже дізнаємося, що Виноградська волость міститься на заході , а Лисянська на сході Білоцерківської округи, тобто, відносно Лисянки поселення Виноградка знаходилося приблизно на тій же території, що і сучасне село Виноград.
    Найбільше ж збереглося історичних джерел про Лисянку з ХVІІ-ХІХ століть. ЇЇ згадують: літопис Самовидця, ймовірно, написаний козацьким старшиною Романом Ракушкою-Романовським, літопис Самійла Величка - перший систематичний виклад історії української козацької держави, військові та дипломатичні документи, розповіді мандрівників; дослідження істориків: М. Максимовича, В. Антоновича /Міста південно-руського краю/
    Є відомості про Лисянку і в "Записних актах", які зберігаються у Москві у Центральному Державному архіві давніх актів. Тут розповідається, що у період Визвольної війни середини ХVІІ в сотенному місті Лисянка побували посли Московської держави, жителі якої - 523 козаки і 79 міщан - склали присягу на вірність царю.
    У відповідності з історичними джерелами, Лисянка у другій половині ХVІІІ ст. від князів Яблоновських перейшла у власність до польського магната Маршковського, який пізніше у 1806 році подарував маєток дочці Сесілії. У 1772 р. у результаті поділу Польщі, Правобережна Україна була приєднана до Росії. Лисянка з 1797 року стала волосним містечком Звенигородського повіту Київської губернії. (З 1793 року входила до Брацлавського, а у 1795 році до Вознесенського намісництв.)
    У середині ХVІІІ ст. у Лисянці було шість церков: Миколаївська (побудована у 1723 році), Успенська (побудована у 1720 році), Михайлівська (побудована у 1723 році), Георгіївська (побудована у 1723 році), Вознесенська (побудована у 1730 році).
    Відомості про Лисянку другої половини ХІХ ст. дають Енциклопедичний словник та Географічно-статистичний словник Російської імперії. За цими даними, у м. Лисянка в той час існувало 1143 двори, дві православні церкви, костьол, єврейська синагога, дві молитовні школи, пивоварня, борошномельний та цегельний заводи, винокурня, поштова станція, притулок.
    З історією містечка Лисянка пов`язане існування поблизу нього хутора Монастирок. Він отримав назву від монастиря, який був там побудований, а у 1832 році закритий. У середині ХІХ ст. на хуторі жило 274 мешканці. Тут у 1788 році була збудована церква Спасителя Миколая.
    Сторінки історії цього краю прикрашають імена видатних людей, чиї долі навіки пов`язані з Лисянкою та з землями, які прилягають до неї.
    У липні 1854 року в Лисянці, в збіднілій польській дворянській родині народився Слєщинський Іван Владиславович, майбутній доктор математичних наук, член-кореспондент Краківської Академії Наук. Іван Владиславович закінчив із срібною медаллю Рішельєвську гімназію в Одесі, потім вступив до Новоросійського університету, який закінчив із золотою медаллю, а пізніше здобув наукове звання кандидата математичних наук. Деякий час працював у середніх навчальних закладах. У 1880 році керівництво Одеського учбового округу призначило йому стипендію на два роки для наукової поїздки за кордон, де у Берліні він слухав лекції провідних науковців того часу. Після повернення Слєщинський захистив дисертацію під назвою "Дослідження другої варіації простого інтегралу", а трохи пізніше його запросили до згаданого університету читати лекції з вищої алгебри. У 1906 році в Одесі відкрилися Вищі жіночі курси, де став викладати і Слєщинський. У 1909 році Іван Владиславович залишив університет, і в 1911 р. на запрошення Ягеллонського університету виїхав до Кракова. Тут вийшли друком багато його наукових праць. У 1921 році став членом-кореспондентом Краківської Академії Наук. Помер І.В. Слєщинський 9 березня 1931 року.
    У Лисянці 30 березня 1867 року в селянській родині народився видатний художник Іван Семенович Макушенко. У 1892 році він став вільним слухачем Петербурзької Академії мистецтв,прославився своєю дипломною картиною "Неділя в Малоросії", створив багато високохудожніх картин. І в радянськоий період - "Збирання овочів для Червоної Армії", "Листи з війни", "Майбутні парашютисти" та інші, був учасником більше чотирьохсот республіканських та всесоюзних художніх виставок, влаштував 50 персональних виставок. Його твори експонувалися в Австралії, Алжірі, Англії, Індії, Іраку, Італії, Канаді, Лівії, Колумбії, Швейцарії, США, Франції, Японії. Іван Семенович виховав ряд талановитих майстрів пензля, зокрема, видатного художника України В.І. Масика. Наш земляк, І.С. Макушенко, помер 7 червня 1955 року і похований у Києві. У Лисянському районному історичному музеї зберігаються деякі його твори, зокрема, "Портрет сестри" (сестра Оксана зображена у вишиваній сорочці.)
    Боярка, село у Лисянському районі, є батьківщиною доктора ветеринарних наук, у минулому завідувача кафедри хірургії Української Академії сільськогосподарських наук, професора, Івана Омеляновича Поваженка. Нелегкою була доля вченого. Після вступу до Київського ветеринарного інституту у 1921 році, йому довелося працювати санітаром у клініці, щоб мати змогу навчатись. По закінченні інституту залишився працювати ординатором у цій же клініці, а в 1930 році став асистентом ветеринарно-зоотехнічного інституту. У 1937 році Іван Омелянович захистив кандидатську дисертацію.
    Підполковник ветеринарної служби, хірург ветеринарного відділення фронту, член ради при начальнику ветеринарної служби Збройних Сил, пройшов бойовий шлях від Києва до Берліна. У найтяжчих умовах не залишав наукової справи: написав на фронті 10 наукових праць. Ось слова Івана Омеляновича : "Ні в один період свого життя, я не ніс такої відповідальності, не виховував одночасно такої великої кількості людей, не працював так багато і не писав конче потрібного для справи, як у роки війни". За видатні заслуги 31 травня 1943 року Верховна Рада УРСР присвоїла доктору ветеринарних наук професору І.О. Поваженку, першому з українських науковців, почесне звання заслуженого діяча науки УРСР.
    Наприкінці ХІХ ст. у Лисянці жив український етнограф, фольклорист, лікар, педагог Йосип Андрійович Димінський. Він працював у однокласному народному училищі. Багато зробив Йосип Андрійович для поширення освіти серед лисянських селян.
    Матеріали його листування, видання яких знаходиться в науковій бібліотеці АН України, дають можливість більше дізнатися про життєвий шлях творчої людини. Так, із листа Димінського професору О.Ф.Кистяківському, який проживав у Києві, читаємо: "Я служу на должности учителя с 1-го января 1874 года, следовательно, минуло пять лет, и что я приобрел за эти пять лет успешного труда? Решительно ничего, не говоря уже о будущем". У своїх листах до батька він писав про працю вчителя: "Оканчивающих у меня 16 человек, работы - гибель. Я едва хожу на свете от спертого воздуха, сырости в классе и смраду - 112 человек". Як бачимо, нелегкою була доля лікаря, педагога, етнографа та фольклориста.
    Ім`я академіка АН УРСР і ВАСГНІЛ, доктора біологічних наук, професора П.А.Власюка також пов`язане з Лисянщиною. Він згадує: "Від мого рідного села Чемериського Звенигородського повіту шлях до Лисянки був неблизьким. Зібравши мені торбину мати вивела мене на дорогу, і пішов я пішки". Лисянську початкову школу імені Т.Г.Шевченка, поріг якої переступив вперше у 1917 році, Петро Власюк закінчив із відзнакою. Потім була робота викладачем у Білоцерківському сільськогосподарському інституті. Весь час займався науковою діяльністю. Часто спогадами про своє перебування у Лисянці та про її чудових людей П.А.Власюк ділився на сторінках районної преси.
    У Лисянці жила і працювала вчителем української мови, онука Тараса Григоровича Шевченка, Людмила Прокопівна Шевченко. Пізніше, у 20-х роках, вона, здобувши фах науковця-археолога, стала працювати в установах Академії Наук України.
    Лисянка - батьківщина академіка ВАСГНІЛ, доктора біологічних наук, двічі лауреата Державних премій, професора Івана Євдокимовича Глущенко, який отримав перші свої знання у церковно-приходській школі та Лисянському міському 4-класному училищі. Його дослідження в галузі біології, генетики та селекції сільськогосподарських рослин відомі не тільки у нашій країні, а й за кордоном. Іван Євдокимович опублікував 240 наукових праць.
    Під час листування з земляками та краєзнавцями Лисянської школи №2 Глущенко поділився спогадами і про роки своєї молодості, про зустріч із письменнником Миколою Островським. "... події книги "Як гартувалася сталь" відбувалися у місцях, де доводилося тоді працювати і мені ...", "... Якось у прикордонному Старому Костянтинові потрапила мені до рук "Як гартувалася сталь", яка тільки-но вийшла українською мовою. Сів читати і відірватися уже не зміг ...", " ... Я написав Островському листа про своє враження від книги, про її значення для нашої молоді і, як кожен читач, мріяв про зустріч..." , "...Але здійснити мрію вдалося лише у червні 1935 року ...", " ... Островський повноправно увійшов у історію літератури, в історію революційного руху як зразок мужності. І мужність ця була не миттєвим спалахом, героїчним злетом, а мужністю повсякденною, стійкою, непохитною, наперекір нестерпним стражданням, наперекір тому, що тіло було паралізоване, а очі незрячі."
    Лисянський край відвідали багато людей, які, перебуваючи тут протягом короткого періоду часу, закохувалися в нього.
    Так, Павло Алеппський, проїжджаючи через Лисянку з антіохійським патріархом Макарієм у 1653 році, писав про неї: "Велике місто, укріплене, з водами і садами, благословенна країна, наче гранатне яблуко - велика і квітуча".
    Десь наприкінці ХVІІІ на початку ХІХ століть через Лисянку проїздив російський байкар І.А.Крилов, який у 1797-1801 рр. проживав у селі Козацькому Звенигородського повіту Київської губернії. Їдучи на нове місце служби до Білоруського гусарського полку, який квартирував у місті Звенигородка Київської губернії, через Лисянку проїздив у 1804 та 1806 роках майбутній герой партизанської війни в часи нашестя наполеоновської армії на Росію Денис Давидов.
    У Лисянці кілька днів жив відомий український письменник Пантелеймон Куліш. У Лисянському районному історичному музеї зберігається копія листа П.О. Куліша до Д.С. Каменського від 16 липня 1860 року. Ось що в ньому написано про Лисянку: "Где я теперь? ...Опять зацепился, найдя в Лысянке превосходный сад. Он хорош не только рекою Тикичем, не только скалистыми берегами, но и своей пустынностью. Владельцы давно его оставили, и только рыбаки да сторожа владеют им. Вчера я купался, бросаясь со скалы в трехсаженную глубину, потом пил превосходную воду из превосходной каменной криницы, потом слышал журчанье минеральных ключей, стремящихся в скалистую и кой-где окутанную высотными бурьянами реку... Я решил провести в этом картинном уединении несколько дней. В саду - домик наподобие хатки, в виду ее - полуразрушенная постройка минеральных ванн... Получено от управляющего разрешение занять хатку в саду и с нынешнего утра я предаюсь всем наслаждениям бытия, то есть, купаюсь в реке или беру в одной постройке ванну железистой, а не то серной воды". (Про мінеральні властивості лисянських джерел здавна ходять у народі різні перекази: місцевість із цілющими водами звалась "Калісбад", а під час польського панування на цій території воду звідси вивозили в бочках прямо до Варшави.)
    Про перебування у Лисянці Т.Г.Шевченка розповідає сам поет у своєму творі "Прогулка с удовольствием и не без морали": "Долго я искал глазами в этом лесу груш и яблонь давно и хорошо знаком мне домик отца Ефрема, у которого я давно когда-то брал первые уроки не рисования, а прямо живописи. Отец Ефрем, чтобы испытать, есть ли у меня способность к этому хитрому делу, заставил меня на листе железа тереть какую-то черно-бурую краску. Я не выдержал испытания и на другой же день показал пяты отцу диакону. Многое переиспытал я после этого первого урока, но ничто так не врезалось в моей памяти, как это первое наивное испытание." І тут же: "...Местечко Лысянка... замечательна своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь Максим Железняк в 1768 году... В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли".
    Лисянська земля дала країні видатного історика, доктора наук, професора, лауреата республіканської премії імені Михайла Коцюбинського Шульгу Іллю Гавриловича. Народився він 3 серпня 1921 року у сім`ї селянина у с. Верещаки. У 1940 р. закінчив Черкаський с / г технікум, працював зоотехніком. У 1948 р. закінчив історичний факультет Львівського університету. Після закінчення вузу три роки працював вчителем у Лисянській середній школі № 1. Потім вступив до аспірантури Інституту історії АН УРСР. Досліджував соціально-економічний розвиток України у ХVІІІ ст. У 1954 р. захистив кандидатську дисертацію, а в 1965 р. - докторську. Викладав у Ужгородському державному університеті, з 1972 року працював завідувачем кафедри історії Вінницького педагогічного інституту.
    Ілля Гаврилович автор понад 200 книг, монографій, статей і брошур. Він писав не лише наукові праці, а й художні твори, нариси, головними героями яких були люди, відомі і невідомі широкому загалу, історичні постаті, хлібороби, вчителі. У 1971 р. вийшла друком його історична повість "Чуєш, брате мій". Це високохудожній твір написаний за документальними джерелами, в якому автор розповідає про боротьбу за свої права народних месників-опришків.
    9 грудня 1993 року зупинилось серце працьовитого, мужнього історика, який усі свої сили віддавав боротьбі за правду. Ілля Гаврилович все своє життя наполегливо збирав, вивчав і публікував архівні документи, свідчення очевидців про замовчувані сторінки історії ХХ ст., допомогав молоді опановувати науку.
    Дуже багато для розвитку народної освіти на Лисянщині зробив Савранський Сергій Герасимович (17.11.1914 - 2.06.1975). Він 18 років працював завідуючим Лисянським районним відділом освіти, мав визнання і авторитет не тільки серед учителів, батьків, а й усієї громадскості району. Сергій Герасимович пройшовши довгий і тернистий шлях війни, зупинився у Лисянці. Його завжди манило село з його вічною працею, втомою. С.Г. Савранський духовно зміцнював учительські колективи, допомогав громадськості підіймати з руїн школи. Останні роки життя Сергій Герасимович працював директором Лисянської восьмирічної школи (тепер середня школа № 2). За час, коли колектив школи очолювала ця чудова людина, школа мала все необхідне для навчання. Особливою гордістю був духовий оркестр, який майстерно володів музичною технікою, мав свою гарну форму і коли йшов з музикою по містечку, йому всі аплодували. Савранський С.Г. похований у Лисянці недалеко від школи. Раніше, в день народження і день смерті шанованої людини, вчителі та учні школи приносили квіти своєму директору. Хотілося б, щоб ця традиція ніколи не забувалась і пам`ять про Сергія Герасимовича жила вічно у серцях теперішнього і наступних поколінь.
    У Черкаському інженерно-технологічному інституті працює деканом факультету по роботі з іноземними громадянами, завідувачем кафедри українознавства та історії України, доктор історичних наук, дійсний член Українcької акадамїї наук національного прогресу та Міжнародної академії інформатизації /м. Москва/ Бушин Микола Іванович, доля якого тісно пов`язана з Лисянкою, районним краєзнавчим музеєм. Микола Іванович автор понад 120 наукових праць ( Історія України, Історія України китайською мовою, хрестоматія "Соціальні технології" у 2-х т., толковий словник "Соціальні технології" та ін. ), у тому числі 15 монографій і 4 навчальних посібників. У районному історичному музеї експонуються історичні твори вченого.
    У селі Яблунівка народився Матвійчук Володимир Макарович - людина закохана у свій рідний край. Середню загальноосвітню школу успішно закінчив у 1968 році у с. Бужанка Лисянського району. Здобувши вищу освіту, працював у райфінвідділі смт. Лисянка. Потім за своїм фахом працював у місті Черкаси. Нині, син землі Лисянської, Володимир Матвійчук працює заступником міністра фінансів України і проживає у столиці.
    Заступником редактора полтавської обласної газети "Вісті" працює уродженець Лисянки Лубко Микола Пилипович, краєзнавець, у минулому директор історичного музею. Праці Миколи Пилиповича часто друкуються у районній газеті "Лисянщина". Вони сповнені почуттям любові до рідного краю і знайомлять читачів із славною історією Лисянщини.
    на початок
Становлення та історія музею.
(З чого все починалося ...)

    З архівної довідки дізнаємося про такий факт: 12 травня 1967 року рішенням бюро Лисянського райкому партії ( протокол №33) було створено Раду з організації музейної кімнати у смт. Лисянка. Головою Ради було затверджено Бушина Миколу Івановича./Партійний архів Черкаського обкому КПУ, ф.992, оп.І, спр. 646, С. 113./
    У статті М.І.Бушина "Справа всієї громадськості" читаємо: "Рішенням бюро райкому партії влітку цього року ( 1967-го -В.Щ.) була створена музейна Рада, у складі якої налічується 15 чоловік", "...Музейною Радою утворено дві групи, які очолюють історики С.М. Сазанівський та О.В. Миколенко. Учасники цих груп активно займаються збиранням матеріалів для відкриття музею.
    В музеї готуються два відділи. Перший відділ буде відображати життя та побут району в минулому, другий - події післяреволюційного періоду...".
    Членами музейної Ради були обрані: Бейгул М.С., Гайдаєнко С.Є., Даценко О.М. Забашта Н.І., Кондратюк І.В., Сікало І.М., Олексієнко А.Л., Цокало А.І.
    Ми бачимо перші кроки, пов`язані з створенням у Лисянці спочатку музейної кімнати, яка пізніше переросте у районний краєзнавчий музей. А 26 років по тому він почне діяти як районний державний історичний музей.
    Слід зазначити, що вже на той час (1967 р.) була відкрита музейна кімната у с. Семенівка. Ініціатором виступив учитель історії О.О. Вдовиченко. Тепер цей музей має заслужене звання Народного. І в цьому велика заслуга цієї талановитої, фанатично-відданої людини, яка все своє життя присвятила вивченню, дослідженню краєзнавства та прищепленню почуття любові до історії у підростаючого покоління. Низький вам уклін, Олександре Олександровичу!
    Тоді ж були зібрані та опрацьовані історико-археологічні матеріали для відкриття музейних кімнат у селах Бужанка, Шубині Стави, Кам`яний Брід.
    Зацікавлені своєю історією члени новоствореної музейної Ради "...активізували діяльність громадськості. Зібрали багато матеріалу". На одному з засідань Ради говорилось, що за кількістю зібраних матаріалів це вже виходить за рамки музейної кімнати, у зв`язку з чим було вирішено відкрити музей у містечку Лисянка в приміщенні районної бібліотеки. Тобто, мова йшла про перетворення функціонуючої музейної кімнати на районний краєзнавчий музей.(Протокол №3 засідання музейної Ради від 12 грудня 1967 року.)
    І ось 20 червня 1968 року на засіданні музейної Ради, де присутніми, окрім її членів, були Яцюк А.А., Савранський С.Г., Линник І.Є., Грос С.В., було прийнято рішення відкрити експозицію музею для відвідувачів 4 липня 1968 року.(Протокол №2 від 20 червня 1968 року), а перші екскурсії доручити провести його керівнику Бушину Миколі Івановичу, котрого обрали на цю посаду 14 березня 1968 року.(Протокол №1)
    Далі історія музею ділиться на етапи, стан яких характеризувався тим, які люди приходили сюди працювати і, яке було їх ставлення до збереження та поновлення матеріалів краєзнавчого музею. Це були роки як злетів, так і занепадів районного музею. За тридцять років змінилось вісім директорів: Бушин М.І., Цокало А.І., Лубко М.П., Лиходовська Т.П., Макушенко В.І., Гаврилюк Л., Годована Н.В., Щербатюк В.М. Багатьох із них об`єднувала любов до історії та професіоналізм. (Четверо з них мають університетську освіту, за фахом історики.)
    Значних досягнень музей набув за часів праці у ньому Лубка Миколи Пилиповича. Краєзнавчий музей отримав своє приміщення, набув значних успіхів у досягненні свого рівня.
    Найкращою розповіддю про музейну роботу цього часу будуть спогади самого Миколи Пилиповича, якими він поділився у серпні 1996 року: "Після закінчення історичного факультету Ужгородського університету мене направили працювати у Лисянську середню школу. Ще до початку навчання Іван Васильович Кондратюк, керівник відділу пропаганди райкому партії, запропонував мені очолити краєзнавчий музей. Його експозиція, яка містилася у приміщенні районної бібліотеки, вміщувала портрети героїв Корсунь-Шевченківської битви, екпонати у трьох чи чотирьох вітринах (зуби викопних мамонта та акули, монети, грошові купюри різного часу, кілька знарядь праці епохи кам`яного віку). Але, не зважаючи на малу кількість експонатів, музей мав статус районного. Я розумів, що для того, щоб він відповідав цьому статусу, треба братися фактично за його створення. Я був один і, отже, мав бути як директором, так і охоронцем, і науковим та технічним працівником. Прийняв я справи від громадського керівника музею, директора школи Андрія Івановича Цокала, який колись був моїм учителем... Після розмов з учителями історії стало ясно: Лисянську історію досконало ніхто не знав. Треба було братися за архівні пошуки... Разом із О.М. Даценком та І.В. Кондратюком ми збиралися вечорами у кабінеті останнього і працювали над матеріалами з історії Лисянки... Праця у Лисянському музеї, збір краєзнавчого матеріалу дозволили розкрити багатющу історію давнього козацького міста."
    Після шести років роботи в музеї, у середині 70-х років, Микола Пилипович залишив Лисянку. Нині проживає у м. Полтава і працює в обласній газеті "Вісті". Але й до цього часу він підтримує стосунки з районним музеєм, вивчає історію рідного краю, ділиться своїми планами з земляками.
    Наступний злет районного історичного музею пов`язаний з ім`ям Віри Іванівни Макушенко, яка народилася у селищі Лисянка у 1922 році. Закінчила історичний факультет Київського педагогічного інституту, була учасником боїв Великої Вітчизняної війни. З 1965 року працювала заступником Голови районного виконавчого комітету, а з 1977 по 1978 рік - директором районного будинку культури. З кінця 70-х до середини 80-х років В. Макушенко очолювала районний краєзнавчий музей. Вона підтримувала стосунки з ветеранами, проводила активні пошуки, в результаті чого у екпозиції музею був збагачений матеріалами відділ, присвячений подіям Великої Вітчизняної війни.
    Більш, як за 20 років існування районного музею на початок 90-х років його приміщення потребувало капітального ремонту, а експозиція об`єктивного перегляду та створення заново. Вже у 1992 році музей вважався таким, що перебуває в стані ремонту, але на ремонт фактично закритим ще не був. Усі бажання та спроби керівника музею Годованої Надії Василівни розпочати ремонт приміщення розбивалися об пороги кабінетів владних структур. У травні 1992 року вона перейшла працювати на іншу посаду і музей абсолютно формально, до липня був закріплений за завідувачем колгоспного клубу смт. Лисянка Шалівською О.П., від якої мені довелося приймати музейні справи і потім за підтримкою завідувача відділом культури райдержадміністрації Костенка Василя Петровича розпочинати відновлення районного музею. Справа полегшувалася загальнодержавними подіями, які в галузі культури були спрямовані на відродження та збереження української історії. Тому, завдяки активній позиції людей, зацікавлених у відродженні лисянської історії, справа могла мати успіх. Тут хочеться висловити велику подяку працівникам міністерства культури та міністерства фінансів, які з розумінням поставилися до цієї справи, районній державній адміністрації, Голові селищної Ради Пузирю Миколі Володимировичу, керівнику відділу культури Костенко Василю Петровичу, Бондаренку Миколі Агафоновичу - керівнику бригади працівників обласного краєзнавчого музею у створенні експозиції в музеї, бригадиру будівельної бригади Лаврезі Олексію Михайловичу, а також усім, для кого розпочата справа не була чужою.
    Важливою подією в історії музею є присвоєння йому статусу державного за розпорядженням № 224 Представника Президента України у Лисянському районі від 1 вересня 1992 року, за підтримки з боку обласного управління культури, а також затвердження статуту музею в нових умовах господарювання згідно закону "Про державні музеї" прийнятого Верховною Радою України. З січня 1993 року районний історико-краєзнавчий музей починає працювати як районний державний історичний музей. Це дало змогу поряд із проведенням ремонту активізувати наукову діяльність музею: у районній газеті публікуються краєзнавчі дослідження, на її сторінках засновується рубрика "Державний музей інформує", виходить друком спільне наукове дослідження Українського Національного університету ім. Тараса Шевченка і Лисянського районного державного історичного музею, музей випускає періодичні збірки віршів поетів Лисянщини. А на початку 1997 р. вийшла з друку перша книга з історії Лисянщини.
    З 1993 по 1995 роки, забезпечуючи збереження експонатів на час ремонту приміщення музею, у Почапинській с/ш діяла тимчасова музейна виставка.
    На початок 1996 року ремонт даху приміщення, п`яти експозиційних залів, фойє, приміщення фондів, кабінету музейних працівників, автономної кочегарки та системи опалення приміщення був закінчений. У липні-серпні цього ж року була створена нова експозиція.
    І ось, 18 грудня 1996 року, заново створений, районний історичний музей відкрив свої двері для відвідувачів. На його відкриття прибули гості: доктор історичних наук, професор, дійсний член Українcької акадамїї наук національного прогресу та Міжнародної академії інформатизації /м. Москва/, завідувач кафедри українознавства та історії України Черкаського інженерно-технологічного інституту, перший голова музейної Ради Бушин М.І., заступник керівника управління культури облдержадміністрації Косюра В.О., директор обласного краєзнавчого музею Кузьмін А.І., завідувач методичним відділом обласного краєзнавчого музею Бондаренко М.А., керівник відділу охорони пам`ятників обласного краєзнавчого музею Березняк Г.І., інспектор відділу музеїв обласного управління культури Кас`янів С.М. Також були присутніми: голова райдержадміністрації Гульченко В.Д., голова селищної Ради Пузир М.В., заступник Голови райдержадміністрації Овчаренко Т.В., керівник відділу культури Костенко В.П., працівники районного музею Щербатюк В.М., Діженко В.С., Бойко В.В. Присутні з задоволенням відвідали музей, де першу екскурсію у відродженному храмі історії провів Щербатюк В.М.
    Нині у музеї ведуться роботи по створенню виставочного залу. Великі надії у його створенні та процвітанні вже відновленого районного музею покладаються на Валентину Сергіївну Діженко, яка сьогодні виконує обов`язки директора.
    Щасти тобі, храме історичної минувшини землі лисянської!

* * *

    Експозиція музею розміщена у фойє, п`яти експозиційних та виставочному залах, де відвідувачі мають змогу ознайомитись і вивчати історію Лисянщини. Тема хліборобства, праці, карти-схеми земель Лисянки та району в різні часи, історія заснування та діяльність музею - це все висвітлено у фойє. Зали поділяються відповідно за темами: зал № 1: археологія, праісторія, трипільська культура, княжа доба, козаччина; зал № 2: події періоду ХVІІІ - 30-ті рр. ХХ століть; зал № 3: події другої світової війни на територіі Лисянського району, розвиток різних галузей господарства у 40-70 рр. ХХ ст., святкування свят перемоги і зустрічі жителів Лисянщини з ветеранами Вітчизняеої війни, участь жителів району в подіях Карібського кризису, Афганської війни, події 80-90 рр., життя та діяльність видатних людей Лисянщини; зал № 4: етнографія; зал № 5: Т.Г. Шевченко у Лисянці, нумізматика, колекції; виставочний зал: (на час написання путівника знаходився на реконструкції) планується експонування картин, виробів місцевих майстрів, матеріалів з різних періодів історії краю; крім експозиційних залів, музей має самостійний відділ фондів. Серед експонатів фонду - цінні історичні зібрання, подарунки.
    Шляхом показу експонатів музей широко висвітлює історію рідного краю, життєвий і творчий шлях людей Лисянщини, участь місцевого населення в загальнодержавних подіях країни, економічні та політичні досягнення цієї частини території України в різні часи її історичного розвитку, державотворчі та визвольні процеси краю.
    Мета путівника - допомогти відвідувачам музею краще ознайомитися з численними пам`ятками історії, які в ньому представлені.
    на початок

    Із самого початку, при вході в музей, перед глядачем розкриваються події з історії краю: вигнання німців у 1918 році, розвиток промисловості. Про ці події розказують картини залу. Центральною є картина під назвою "Хлібороби". Теми хліборобства, важкої праці селян та неспокійного, наповненого тривогою у різні історичні часи їх життя, боротьба українського народу за своє національне існування присутні при висвітленні всіх подій, які відбувалися на Лисянській землі. Саме це підтверджують перед початком огляду експозиції музею зоображення української трудівниці і величні слова Василя Симоненка:

       Народ мій є! Народ мій завжди буде!
       Ніхто не перекреслить мій народ.
       Пощезнуть всі перевертні й приблуди
       І орди завойовників - заброд.

    на початок


    Перший зал експозиції музею відкривається темою з найдавнішого періоду в історії людства.
    За відсутності письмових джерел для вивчення цього часу, особливого значення набувають пам`ятки матеріальної культури: знаряддя праці, зброя, кераміка, залишки кісток тварин та ін.
    У розділі, який охоплює період палеоліту /200000 р. до н.е.-15000 р. тому/, мезоліту /10000-7000 р. до н.е./, неоліту /7000-3000 р.до н.е./ привертають увагу зразки різних знарядь праці людини стародавнього віку: молоток, сокири, скребла (знайдені у с. Семенівка), кам`яне тесло (знайдено у с. Будище)
    Уявлення про зовнішній вигляд та фізичну будову предків людини дають зоображення людиноподібих мавп, а про зовнішній вигляд первісних людей - зоображення пітекантропа та неандертальця.
    З картин можна дізнатись про житла первісних людей (наземні та печери), про те, як саме відбувалося полювання на мамонтів. У експозиції до уваги відвідувачів подається Кирилівська палеолітична стоянка, яка була розкопана у м. Києві.
    В розділі експонуються також кістки тварин, які жили у цій місцевості: уламок бивня мамонта (знайдено у м. Лисянка), зуби мамонта (100 тис.р. давності, знайдені у м. Лисянка), уламок кістки зубра (знайдений у Юрківському кар`єрі поблизу м. Ватутіно).
    У Юрківському кар`єрі знайдені і зуби акули, які датуються 30 млн. р. Це свідчить про те, що в той час територія даної місцевості була покрита морською водою. Про це свідчать і матеріали із досліджень видатного українського геолога П. Тутковського, який вивчаючи фауну глин с. Чаплинка, виявив там певний вид раковинок, які могли жити у ті далекі часи лише на значній глибині і при певній солоності води. Такі ж раковинки зустрічаються нині у водах Атлантичного океану, і це дає змогу припускати, що в даній місцевості в ті часи клімат був помірний, такий як саме необхідно для життя цих раковинок, але не стабільний, бо саме тоді ще відбувалося формування земної кори. Зоображення згаданих раковинок і копія титульної сторінки праці вченого подається у експозиції першого залу.
    На території району були знайдені речі, які історична наука відносить до часів трипільської культури. Це значна кількість уламків кераміки цієї культури, горщик ( знайдений у с. Семенівка), деталь зернотерки (знайдений у м. Лисянка). Ці речі датуються 4000-2000 р. до н.е. В цей час відбувся перший великий поділ праці. Починають розвиватися і досягають значного рівня хліборобство і скотарство. Розвивається обробіток заліза, міді.
    Залишки поселень Трипільської культури знаходяться в окрузі сіл Смільчинці, Почапинці (три різних місцезнаходження), Будище, Шубні Стави, Семенівка, Дубина, Чаплинка, Дібрівка.
    У районі сіл Почапинці та Чаплинка знаходяться і залишки поселень культури більш пізнішого часу - Черняхівської. Назва походить від Черняхівського могильника.
    Про існування слов`янських поселень на території сучасної Лисянщини розповідають знайдені в околицях Лисянки археологічні пам`ятки: уламки глиняного посуду. Ці уламки дають змогу говорити про високу майстерність тих, хто виготовляв цей посуд. Знайдені археологічні пам`ятки належали східним слов`янам - антам, які вже з ІV ст.н.е. почали утворювати державні формування. Племена східних слов`ян (їх огляд дається у "Повісті временних літ") займалися скотарством, рільництвом, полюванням, риболовством. У них були розвинені різні ремесла: ткацтво, гончарство, обробіток заліза. Про це свідчать матеріали, які представляють цей розділ: окуття для дерев`яної лопати, наконечник рала.
    Особливої уваги заслуговують прикраси, які зоображені на картинах в експозиції. Вони виконані в так званому "звіриному стилі". Ця майстерність характерна для скіфського мистецтва. Про перебування скіфів на території Лисянщини свідчить знайдений тут і переданий у музей жителем с. Почапинці Коновалом Г.В., наконечник списа скіфського воїна.
    З темою "Наш край у період Древньої Русі" відвідувач може ознайомитись із наступного стенду цього залу. Поруч із картою-схемою території української держави, зоображенням норманського військового корабля, тут розташовані наконечник та чересло від важкого дерев`яного плуга, залізний серп. Ці та інші знаряддя праці є доказами того, що основним видом господарської діяльності населення часів княжої доби було землеробство. А меч воїна - свідчення досить розвинутої військової справи у державі та наявність постійної небезпеки з півдня.
    Про небезпеку, яка загрожувала з південних рубежів Київської держави твердять існуючі в даній місцевості (поблизу с. Журжинці, с. Хижинці) земляні вали, відомі в історії як "Змієві". Про них історики почали писати ще в середині ХІХ ст. Вже у 1848 році у книзі "Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии" Іван Фундуклей писав про історичне значення "Змієвих валів": "Відносно важливості історичної , ні один із предметів тутешнього краю не може зрівнятися з могилами, за винятком, можливо, валів, із яких (як можна здогадуватись) одні були стінами для міст і поселень грецьких та скіфських, інші - позначали кордони яких-небудь народів, а ще інші - були просто військовими укріпленнями у віддалені часи". Писав про ці земляні насипи і відомий знавець історії Київщини Лаврентій Похилевич, пізніше - В.Антонович, Л.Добровольський, В. Стеллецький. Про те, хто і коли будував ці міцні фортифікаційні споруди, відгалудження яких доходять і до Лисянщини, існують різні думки. Одні дослідники вважають, що вали зведені землеробським населенням лісостепової частини Східної Європи у І тисячолітті до н.е. з метою оборони від войовничих скіфів, які мешкали у Причорномор`ї. Інші стверджують, що вали насипані східнослов`янським союзом племен- антами у І тисячолітті нашої ери з метою оборони від степових кочівників. Третя частина вбачає в цих спорудах підтвердження одного напрочуд цікавого місця із Іпатієвського літопису: "И рече Володимер: "Се не добро, еже мал город около Киева". И нача ставити городы по Десне, и по Вострии, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне. И поча наркбати муже лучшие от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь и от сих насели грады; бе бо рать от печенег. И бе воюяся с ними и одолая им".
    Отже, дуже спокусливою є думка про те, що вали були насипані за Володимира Святославича і його наступників разом із будівництвом міст, укріплених проти нападників-печенігів. Ця думка здається ще більш переконливою, якщо підтвердити її свідченням Брунона Мерзебурзького, який у 1008 році писав, що князь Володимир провів його до кордонів своєї держави, які він для захисту від ворогів-кочівників оточив з усіх боків дуже довгою і міцною огорожею.
    Щодо хиженсько-журженських земляних валів, які зафіксовані в експозиції фотографіями, слід зауважити, що в польському видавництві "Географічного словника" говориться, що вони мають довжину 10 км. і є залишками укріплень, які зводив тут у ХІ ст. Ярослав Мудрий. Це твердження повторює й історик І.П.Крип`якевич.
    Фотографія картини "Оборона Києва у 1240 році" знайомить із подіями, які стали трагедією в історії України: монголо-татарською навалою. Ця сторінка української минувшини відображена і в художніх вітражах, якими оздоблені вікна залу.
    Наступний стенд розкриває історію краю ХIV- ХVІІІ ст., її економічний, суспільний, політичний розвиток в час козацької доби. У вертикальному та горизонтальному стендах розміщені деталі козацького пістоля, рушниці, козацькі люльки, які знайдені на території Лисянщини. Уявлення про козака дає малюнок запорожця (Із зоображення на козацькому прапорі). Фотокопія малюнка О. Рігельмана ХVІІІ-го ст. є важливою для вивчення Запорозької Січі.
    Про боротьбу козаків із татарами та татарські військові походи за полоненими, які високо цінились на турецьких ринках, свідчить фотокопія із гравюри ХVІ ст. "Татарські загарбники женуть полонених з Украйни".
    Газетна стаття "Наш козацький край" Володимира Щербатюка, яка написана на основі літопису Самійла Величка, дає інформацію про події на Лисянській землі в час гетьманування Петра Дорошенка.
    Важливим документом є фотокопія із записних книг про приведення до присяги на вірність жителів українських міст і сіл царю Московської держави 1654 року. Тут згадується місто Лисянка.
    Про святкування нещодавно 400-річчя Б. Хмельницького розповідають матеріали про гетьмана: Богдан Хмельницький на чолі українських полків. Пам`ятна ювілейна грамота, подарована учасникам свята, розкриває перед відвідувачами музею програму святкування 400-річчя великого гетьмана , доля батька якого за легендою тісно пов`язана з містечком Лисянка. (За викладом легенди батько Богдана був громадянином Лисянки.)
    на початок


    Експозиція цього залу охоплює події ХVІІІ - поч.ХХ століть. Перед глядачем зразу ж постає картина "Коліївщина", яка зоображує гнів народних мас проти своїх гнобителів. Поруч - портрети ватажків повстання Максима Залізняка та Івана Гонти.
    Речові експонати: гайдамацькі ножі (знайдені у м. Лисянці), гайдамацькі вила (передані в музей жителем с. Козацьке Звенигородського р-ну Новохацьким), спис (переданий в музей учнем Лисянської с/ш Сергієнком Євгенієм), а також фотокопія з гравюри худ. О. Сластьона "Бенкет у Лисянці" до поеми Т.Г. Шевченка "Гайдамаки" свідчать про поширення козацько-селянського повстання 1768 року на території Лисянщини. У центрі містечка знаходиться пам`ятна плита з якої дізнаємось про те, що саме тут, у Лисянці зупинявся загін Максима Залізняка по дорозі до м. Умань. Повсталі селяни відкрили гайдамакам міські ворота Лисянки. Пізніше, після придушення повстання, у Лисянці, за ці дії селян, було знищено близько 600 жителів. Понад сто років на знак трауру дівчата вплітали в коси пруч із червоними стрічками і чорні. Цей факт відобразив у своєму вірші "Українки" Максим Рильський:

      Я чую їх, далекі голоси
      Дівчат, що не весільної співали,
      Коли у хвилі русої коси
      З червоним чорне поруч заплітали.

        Я бачу очі сині, як весна,
        І від сумної осені сумніші,
        Скорботою пронизані до дна,
        Слізьми пропалені в північній тиші.

      Я бачу перса, що ніколи їм
      Дітей від милого не годувати,
      Уста, не усміхатися яким
      Повік до гайдамацького дитяти.

        Тяжку печаль і невимовний гнів
        Вони ростили в непорочнім лоні...
        Дівчата-вдови! Вам цей тихий спів
        Складаю я в доземному поклоні.

      Ви з нами в нашій боротьбі новій,
      У дні, коли здіймає лиходій
      Розщеплений для братовбивства атом,

        І образ ваш хай буде, як печаль,
        Щоб чорного у коси не вплітать
        Уже ніколи на землі дівчатам!

      30. ІV. 1962.
      /М. Рильський. Поезії.-К.1964./

    Такі експонати, як зоображення гайдамаки, карта-схема гайдамацького руху на Черкащині, фотокопія протоколу допиту гайдамаки з Лисянки Йосипа Безрудого, фотокопія рішення Київської губернської канцелярії про продовження розшуку 16 гайдамаків, гайдамацька шабля (подарована музею Гончаренко М.Я.), погруддя уманського сотника, одного з ватажків повстання Івана Гонти висвітлюють поширення та розмах повстання на території Лисянщини та на Черкащині в цілому.

***

    Наступний стенд розповідає про події, які відбувалися в цьому краї на початку ХХ ст. та про життя і діяльність місцевих жителів у той час. Про це говорять фотографії:
- Михайла Васильвича Щибрі, активного учасника заворушень у с. Гута. Був засланий в Оренбурзьку губернію;
- Михайла Леонідовича Шевченка, рядовий 41-го піхотного Селенгінського полку, одного з керівників повстання солдат у Київському гарнізоні 4 червня 1907 року, уродженця с. Ганжелівка. За вироком військово-польового суду був страчений 12 червня 1907 р.
- Петра Абрамовича Яшина, учасника революційних подій в Петрограді, члена революційного комітету Балтійського флоту. Проживав у с. Боярка, пізніше - у м. Куйбишев (Самара);
- Євгенії Соломонівни Коган, професіональної революціонерки, уродженки с. Жаб`янка;
- Павла Максимовича Артеменка, активного учасника революційних подій у Лисянці у 1906/1907 рр. Його було вислано у Вологодську область. В експозиції є багато документів про його життя та діяльність: фотокопія повідомлення від 22 жовтня 1905 р. справника Нікольського повіту Вологодської губернії про прибуття у заслання П. М. Артеменка, фотокопія повідомлення Нікопольського повітового справника про звільнення Артеменка з заслання, вірш "Учитель" пам`яті Артеменко, книги та особисті речі Павла Максимовича та ін.
    Ряд фотокопій документів служать свідченням підсилення непокори населення місцевій владі: 1) постанови Звенигородського повітового справника про арешт селян з с. Будища, які були учасниками заворушень в економії поміщика Гурковського 29 травня 1905 р.; 2) постанови Звенигородського повітового справника про арешт жителів с. Бужанка, які виступили у 1905 р. проти власника цукроварні поміщика Потоцького; 3) постанови Звенигородського повітового справника про арешт жителів с. Хижинці, звинувачених у проявах непокори проти поміщика Потоцького; 4) фотокопія справи Київського губернського жандармського управління по звинуваченню студента Київського політехнічного інституту Володимира Сергійовича Мещерського у підбурюванні робітників Почапинської цукроварні до страйку і в розповсюдженні революційних прокламацій; та ін.
    Про події тих років свідчать і речові експонати, виставлені у експозиції цього залу: револьвер, напис на червоному полотнищі "За владу Рад" прикріпленого до штика, червоний прапор - символ РСДРП(б).
    У центрі цієї тематичної експозиції, присвяченої подіям поч. ХХ ст.: посилення соціального невдоволення робітничо-селянських мас, поширенню ідей більшовизму на Україні і, зокрема, на Лисянщині, скульптура керівника більшовицького перевороту у Росії восени 1917 р. Володимира Ульянова (Леніна).

***

    Тема наступного стенду у цьому залі "Становище селян та розвиток с/г і промисловості на Лисянщині у др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст." Огляд цієї теми починається із фотокопії титульної сторінки справи 1870 року про купівлю російським поміщиком М.Г. Казнаковим маєтку Лисянка з казни за 37691 крб. 46 коп. Важливим документом з історії краю є фотокопія справи канцелярії Київського генерал-губернатора про перейменування с. Виноград Звенигородського повіту (нині село Лисянського району) у містечко. Тут же вказано, що у Винограді було дворів 273, населення 2504 чоловік. (Маловідомий факт про село: за своєю давністю воно не поступається Лисянці і згадується також у польських джерелах у 1593 році. ) До історії села додається в експозиції фотографія позиково-зберігального товариства с. Виноград, яке було утворене в листопаді 1911 р.
    Тодішнє становище селян на Лисянщині, їх невдоволення розкривають документи: а) телеграма від 31 травня 1868 р. Київському генерал-губернатору О.П. Безаку про заворушення селян у містечку Лисянка під час встановлення межових знаків (фотокопія); б) справа канцелярії Київського генерал-губернатора про заворушення селян у Лисянці при розмежуванні земель після скасування кріпосного права (справа почата 10.05.1968 р., закінчена 22.11.1875 р., фотокопія);
    На основі речових експонатів, які тут виставлені можна зробити припущення, що на селі у кін. ХІХ ст., поруч з існуванням натурального господарства, починають зароджуватися ринкові стосунки. Майстри-умільці виготовляли вироби господарського та побутового вжитку іпродавали їх на ярмарках та базарах. Тут експозиція представлена такими речами як сокира м`ясника, ножниці (коване залізо), зразок парчевої тканини (передано до музею жителькою Лисянки Добровольською З.П.), дере`яна шкатулка, уламок глиняного світильника, салатовка (виготовлена із дерева), перечниця (виг. із дерева). Багато речей у вжитку різних верств населення цього краю були привезені. Деякі з них експонуються. Це пляшки виробництва Петербурзької фірми "Калінкін", розмальований кухоль із фарфору, бронзовий посуд та ін.
    У ХІХ - на поч. ХХ ст. селяни використовували місцеву сировину для своїх промислів. Підтвердженням цього є експонати, передані до музею жителем с. Петрівська Гута Левченком Миколою Микитовичем./Шар для прасування полотна, уламок цеглини з написом ініціалів керівника промислу, фарфорові кремушки з рубцями, трубний ключ, відходи виробництва/ Вони розповідають, що у с. Петрівська Гута в той час була розвинута гутна промисловість.
    Закінчується огляд цього періоду з історії Лисянщини розповіддю про центр Лисянки, який відвідувачі бачать із фотографії середини ХХ ст.

***

    Наступний експозиційний стенд охоплює період між двома світовими війнами з історії краю (перша світова війна, отаманщина на території краю, поширення влади більшовиків, колективізація, голодомор): у горизонтальній вітрині розміщена фотографія унтерофіцера царської армії Федора Мироновича Клівака, матеріали про його життя. Тут розташовані осколки від снарядів часів 1-ої світової війни та ін.
    Про маловідому сторінку з історії України - отаманщину, час повстанської та партизанської боротьби українського населення за свої права на рідній землі проти загарбників розповідається на сторінках книги "Нариси з історії Лисянщини" Володимира Щербатюка (тема в експозиції ще висвітлена недостатньо, незважаючи на велику активність цієї боротьби на Черкащині у 20-х роках ХХ ст.) та матеріал повстання селян села Медвин у 1920 році проти більшовиків (нині Київської області Богуславського району, розташоване поруч із містечком Лисянка).
    Розповідь про поширення влади Рад на Лисянщині та ряду інших подій розпочинається з огляду фотографії членів першого Лисянського військово-революційного комітету, організованого у 1918 році та учасників подій 1918-1920 рр: Івана Дмитровича Капуловського, Юхима Артемовича Кошмана (учасник першого повітового з`їзду Рад у 1918 р.), Федора Федоровича Грибенка, Василя Савовича Баляса (активний учасник Звенигородсько-таращанського повстання), Маркіяна Гавриловича Андрушевича (учасник Звенигородсько-таращанського повстання), Євдокима Кіндратовича Глущенка (учасник повстання у Лисянці у 1918 р.), Якова Івановича Мовчана (у 1929-1930 рр. працював головою Лисянського райвиконкому), Семена Андрійовича Момота, Федора Мироновича Клівака, Івана Євдокимовича Романенка (учасника революції 1905-1907 рр., лютневої революції 1917 р. у Росії), Дениса Васильовича Тищика, Андрія Труша, Кузьми Архиповича Покраси, Миколи Демидовича Райченка, Івана Трохимовича Нагурного (командир кулеметної роти кавалерійської бригади Г.І. Котовського). Продовжують цю тематику фотографія учасників першого зльоту Червоних партизан Лисянського району (фото 1934 р.) та список громадян містечка Лисянка, які загинули в боях 1918-1920 рр. /62 чоловіки/. Доповнюють цю тематику речові експонати: особисті речі Нагурного І.Т., гвинтівка того часу та ін.
    Розвиток с/г того часу, колективізація предоставлена фотографіями: а) перше правління Лисянського колгоспу "ІІІ Інтернаціонал"(С.Т. Пономаренко - голова правління); б) демонстрації селян Лисянки під час організації 20 січня 1930 р. колгоспу "ІІІ Інтернаціонал"; в) трактор "Запорожець", якого у 1924 р. було вперше доставлено у Лисянку (нині він зберігається як пам`ятний знак у Лисянському РТП). Серед речових експонатів: жорна, серп, лучкова пилочка - знаряддя праці селян, "обріз" - зброя селян, які доведені до відчаю політикою "сплошної колективізації" вимушені були таким чином боронити свої інтереси. Такі дії застосовували в основному заможні селяни, у яких забирали реманент, худобу, оголошували їх "куркулями", "ворогами народу", "капіталістичним елементом" і висилали до Сибіру, або на північ. Фотографію господарства заможнього селянина Лисянки ми бачимо в експозиції цього стенду.
    Серед експонатів цього стенду знаходяться також самовари, патефон, личаки.
    Страхіття політики винещення українського народу представлені згадками жителів Лисянщини, статтею науковців музею "Погляд із тридцять дев`ятого", яка друкувалася у місцевій пресі. (Тут мова йде про жителя Лисянки Резніченка М., який був звинувачений у націоналізмі разом з своїм товаришем, директором школи, і висланий до таборів). У середині стенду, як нагадування про трагічні роки з історії Лисянщини, розміщена "Книга пам`яті жертв голодомору".
    на початок


    Експозиція цього залу розпочинається з плану німецьких окупантів- "Блискавичної війни" (План "Барбароса"), карти військових дій у першій половині Вітчизняної Війни 1941-1945 рр. та фотографій "Відхід жителів міст і сіл України на схід", "Перші нальоти ворожої авіації".
    На цьому ж стенді експонуються матеріали з історії партизанського руху на Лисянській землі.
    Експонати розповідають про утворення та діяльність партизанських загонів:
1. Партизанський загін під керівництвом А.А.Макартичана (начальник штабу - З.І. Пігур, комісар - Г.Л.Яременко). Загін був утворений 10 березня 1943 р. на основі підпільної організації Почапинського цукрового заводу, ініціаторами якої були Шульженко Олександр Леонтійович та Яременко Григорій Лазарович, уродженець села Шестеринці (останній працював у Донбасі, пізніше у Чернігівській області першим секретарем Варвинського райкому КП(б)У, потім за рішенням обкому партії був залишений секретарем підпільного райкому для організації військового опору загарбникам, але гестапо з допомогою зрадників викрило Григорія Лазаровича. За голову Яременка Г.Л. фашисти обіцяли 7 тисяч марок і 7 гектарів землі. Тому він вимушений був залишити цю територію і, після декількох невдалих спроб перейти лінію фронту, разом із працівником райкому Шульженком О.Л. нарешті потрапив до себе на батьківщину.)
    Партизанський загін діяв у лісах східної частини Лисянщини поблизу сіл Почапинці, Верещаки, Шестеринці та на території Звенигородщини. З доповіді про діяльність партизанського загону дізнаємося, що з березня 1942 року по лютий 1944 року загін знищив 2 залізничних ешелони, 4 паровози, залізничний міст, 29 ворожих автомобілів, розгромив 2 поліцейські дільниці, одну німецьку комендатуру. Було вбито більше 200 фашистських солдатів та офіцерів. На лютий 1944 року загін налічував 97 чоловік.
    Під час Корсунь-Шевченківської операції загін влився до складу 269-го стрілецького полку 136 Київської стрілецької дивізії.
2. Партизанський загін імені Щорса. Командир - Легкодух Кузьма Степанович, житель села Кам`яний Брід, начальник штабу - Оникій Михайлович Вередюк, комісар - Іван Макарович Сікало, житель селища Лисянка.
    Загін утворився у травні 1943 року з підпільної організації Бужанського цукрового заводу. Діяв на території сучасного Лисянського, Буцького, Таращанського районів.
    З часу утворення загін провів 43 бойові операції. Знищено німецький паровоз, два автомобіля, 111 німецьких солдатів та офіцерів.
3. Партизанський загін імені Кутузова. Командир - лейтенант Радянської Армії Яковлєв Пилип Єфремович, начальник штабу - Мішуков Олександр Іванович, комісар - Шкуренко Іван Гнатович.
    Загін розгорнув свою діяльність на території Буцького району (базувався у Пехівському лісі). Нерідко його діяльність сягала території Лисянщини.
    Взагалі, на території України діяли, поруч із такими невеликими загонами, великі партизанські формування під керівництвом Миколи Попудренка, Сидора Ковпака, Олександра Сабурова, Олексія Федорова, та інших. За джерелами радянських істориків, кількість партизанів сягала 100 тисяч.
    Тема "Партизанський рух на Лисянщині в роки Великої Вітчизняної війни" представлений такими експонатами: картуз Кузьми Степановича Легкодуха, польова сумка Григорія Лазаровича Яременка, фотографії учасників партизанської боротьби, звіт партизанського загону Макартичана за період своєї діяльності, документи.
    Розповідь про події 1941-1945 рр. продовжують матеріали двох ніш в яких знаходяться особисті речі жительки Лисянки, лейтенанта медичної служби Антоніни Яківни Крижньої та уродженця с. Почапинці полковника Михайла Івановича Шевченка (перша ніша), особисті речі, фотографія полковника Йосипа Івановича Матусевича, заступника командира з політ. частини 136-ої стрілецької дивізії, який брав участь у визволенні Лисянської землі. Тут знаходяться особисті речі і майора Крижнього Василя Васильовича; генерал-лейтенанта Дмитра Івановича Заєва, колишнього нач. штабу 6-ої гвардійської танкової армії; особисті речі кавалера 3-ох орденів Слави Козятинського Івана Климовича, уродженця с. Босівки Лисянського району; особисті речі жителя Лисянки підполковника Артема Івановича Руденка (друга ніша).
    На наступному стенді розміщені фотографії жителів Лисянщини, учасників війни 1941-1945 рр.: Бабінського О.М., Куліша В.М., Прозорова М.А., Білана А.М., Коваленка А.Л., Момота Й.С., Степаненка І.А., Цибрія Д.В., Пашинського Ф.Й., Безсонова О.М., Артеменка М.М., Березовського І.М., Грушового П.В., Ганжі В.В., Глущенка Ф.Є., Шрамка О.П., Тернового І.К., Лазарєва М.М., Катана І.Г., Багателі П.М., Жури П.Т., Погорілого М.М., Пожарницького В.Е., Крижнього М.М., Блоцького В.М., Вдовиченка Ф.Г., Вдовиченка О.Д., Клунка М.П., Тимченка М.Ф., Ярмоленка В. Е., Ярмоленка В.О., Міщенка Н.Ф., Лукавенка А.С., Капацина В.К., Гофмана Л.Л., Довченка Д.В., Печенюка М.В., Плужника М.А., Панкова М.Ф., Руденка А.І., Салиги І.А., Складаного С.А., Нестеренка Г.І., Макушенка А.П., Миронюка А.П., Майдаченка Ф.П., Момота Т.М., Маленка І.С., Ломаки А.М., Даценка О. М, Деркача П.І., Коваля Я.Л., Коваленка О.О., Корецького В.Л., Клівака М.П., Горбовця Я.Д., Гойчука П.С., Басовського Г.І., Бабенка Г.П., Бутара В.М., Басовської К.Б., Мартиненка В.Т., Ткачука С.Л., Трохименка І.А., Шамоти В.П., Крижнього В.В., Данька М.А., Горовенка В.П., Гончара В.Т., Бокової М.С. та ін.
    У центрі експозиції картина "Танковий бій у Лисянці" - свідчення важких кровопролитних боїв Корсунь-Шевченківської операції за визволення краю від фашистських окупантів.
    Корсунь-Шевченківську операцію висвітлює наступний стенд, який присвячений безпосередньо цій події. Із його експонатів відвідувачі дізнаються, що, визволяючи Лисянську землю від німецьких загарбників під час Корсунь-Шевченківської операції, за проявлений героїзм, звання Героя Радянського Союзу отримали: Сергієнко Микола Григорович (загинув у 1945 р. під час штурму м. Відень), Синенков Дмитро Маркович (загинув у травні 1945 року), Шайхутдінов Гамай Фасхутдінович (життя героя трагічно обірвалось у 1952 році), Новіков Василь Корнійович (після війни підполковник запасу проживав у м. Ташкент), Рибін Олександр Гаврилович (після війни підполковник запасу проживав у с. Праві Ламки на Тамбовщині), Харитонов Андрій Єрмолайович (після війни працював директором механічного заводу у м. Миргород), Матюнін Михайло Григорович.
    У експозиції зберігаються записи спогадів учасників цієї операції. Одна з них, генерал-лейтенанта Д.І. Заєва розповідає про визволення Лисянщини:
    "... Незважаючи на погані погодні умови, удари радянської авіації, ракетних установок "Катюша" спільно з танковими атаками в районі сіл Комарівка, Почапинці, Хильки, Журженці зірвали спроби ворожих військ вирватися з оточення. 17 лютого оточені сили ворога були ліквідовані, завдяки чому було звільнено від гітлерівців велику територію".
    Поруч експозиція матеріалів про "Шестеринську трагедію" (спалення німецькими загарбниками частини села Шестеринці і знищення близько ста його жителів), про долі людей Лисянського краю, яких насильно було вивезено для примусової праці у Німеччину.
    Ще один стенд розповідає про уродженців Лисянщини, Героїв Радянського Союзу, які відзначилися своїм героїзмом:
    Євген Костянтинович Тищик
    Родом із села Чеснівки. Весною 1944 року командував танковою ротою. Березневого ранку 1944 року танк офіцера Тищика несподівано з`явився на вулицях стародавньої Умані. Зав`язався бій. Екіпаж Тищика Є.К. знищив два ворожих танки типу "Пантера" та "Фердинанд", кілька вогневих точок ворога. Герой загинув у бою з переважаючими силами ворога.
    Василь Сидорович Хіміч
    Народився у селі Брідок. Подвиг здійснив у вересні 1943 року при визволенні міста Києва. Отримавши разом із групою наказ форсувати Дніпро, був поранений, але надійно утримував зайняту позицію до часу підходу підкріплення.
    Після війни В.С.Хіміч жив і працював у містечку Лисянка. Тут він і помер. Його ім`ям названа одна з вулиць селища.
    Пилип Семенович Яровий
    Житель села Парадівка. У грізні роки війни був командиром ескадрільї. Разом із іншими пілотами здійснив сотні бойових польотів, проводив розвідку, супроводжував бомбардирувальників, прикривав переправи, аеродроми, вогневі точки. П. Яровий збив чотири ворожих літака, знищив багато автомашин, сотні гітлерівців, провів десятки повітряних боїв.
    Яким Онопрійович Совенко
    Народився і виріс у с. Хижинці. В роки війни командував батальйоном, який на початку 1945 року з 12 по 27 січня знищив 600 гітлерівців і велику кількість техніки. Незважаючи на нальоти ворожої авіації, сильні бомбардування, він першим форсував річку Одер і зайняв плацдарм на західному березі, який утримував протягом двох днів. 27 січня, обороняючись в оточенні, гвардії майор Я.О.Совенко загинув.
    Також експозиція даного стенду розповідає про двох кавалерів 3-х орденів Слави Козятинського І.К. та Козки І.П.
    Низка фотографій наступного стенду знайомить відвідувачів музею з подіями святкування Дня Перемоги у післявоєнний час.
    Завершує тему Вітчизняної війни 1941-1945 рр. експозиція стенду на якогму можемо розглядати великим планом екстренний випуск газети "Красное Знамя". В ній повідомлялося про підписання акту капітуляції німецьких збройних сил і указ Президії Верховної Ради СРСР про оголошення 9 травня святом Перемоги.
    Всю експозицію подій Великої Вітчизняної війни доповнюють експонати: телефонний апарат 43-го гвардійського артилерійського полку, каски воїнів радянських та німецьких військ, різноманітна зброя, німецькі лижі, термоси, валянки, ріноманітні гільзи та ін. Експозицію прикрашають праці самодіяльного майстра різьби по дереву М.О. Ткаченка з с. Бужанка.

***

    У третьому залі ще одна тема пов`язана з військовими діями. Це тема Афганської війни, Карібської кризи. Вона висвітлюється експонатами стенду під заголовком "Вони служили у гарячих точках планети".
    У Лисянському районі за роки Афганської війни загинули:
    Левченко Леонід Петрович.
    В/Ч. П/П 83565, лейтенант, начальник зв`язку, командир взводу 738 відділення протитанкового артилерійського дивізіону.
    Народився у 1957 році, українець, член КПРС. У вересні 1975 року був зарахованим курсантом до Томського вищого військового училища зв`язку. Одружений з Левченко Лідією Петрівною.
    Загинув 11 серпня 1981 року, виконуючи обов`язки військової служби. Нагороджений орденом "Красной Звезды".
    Похований 21 серпня 1981 року у с. Петрівська-Гута Лисянського району Черкаської області.
    Гончаренко Олександр Іванович.
    В/Ч.П/П 51863, рядовий, водій, призваний до лав РА Лисянським РВК 1 квітня 1982 року.
    Народився 27 березня 1964 року, українець.
    Загинув 15 червня 1983 року, виконуючи обов`язки військової служби.
    Похований 25 червня 1983 року у с. Ганжелівка Лисянського району Черкаської області.
    Гуртовенко Володимир Петрович.
    В/Ч.П/П 51884, рядовий, призваний до лав РА Лисянським РВК 1 квітня 1983 року.
    Народився 24 січня 1965 року, українець.
    Загинув 19 червня 1984 року. Нагороджений орденом "Червоної Зірки" 23 листопада 1984 р. посмертно.
    Похований 1 липня 1984 року у с. Вотилівка Лисянського району Черкаської області.
    Фотографії, автобіографія жителя с. Почапинці Панасенка В.П., та грамота вручена йому заступником Прем`єр-міністра, міністром революційних збройних сил республіки Куба Раулем Кастро Рус, - свідчення міжнародних подій у загостренних стосунках між США та СРСР у 60-і рр.

***

    Далі ми підходимо до стенду "Наші земляки". Експонати (фотографії, книги, фотокопії документів), які тут розмістилися, розповідають про визначних людей, чиї долі тісно пов`язані з Лисянською землею: Слєщинський Іван Владиславович, доктор математичних наук, член-кореспондент Краківської Академії Наук; видатний радянський художник Іван Семенович Макушенко; заслужений діяч науки УРСР Іван Омелянович Поваженко; фольклорист, лікар, педагог Йосип Андрійович Димінський; академік АН УРСР і ВАСГНІЛ, доктор біологічних наук, професор П.А.Власюк; онука Тараса Григоровича Шевченка, Людмила Прокопівна Шевченко, яка у 20-х роках працювала в установах Академії Наук України; доктор біологічних наук, двічі лауреат Державних премій, професор Іван Євдокимович Глущенко; доктор філологічних наук, професор Томського педінституту Браславець Констянтин Макарович; доктор технічних наук, професор, зав. кафедри геологофізичних методів розвідки корисних копалин Пермського держ. університету Маловічко Олександр Кирилович; доктор історичних наук, професор, лауреат республіканської премії ім. М. Коцюбинського Шульга Ілля Гаврилович; заступник міністра фінансів УРСР Глущенко Микола Якович; канд. біологічних наук, доцент Чернівецького університету Кладієнко Д.П.; доцент Харківського інституту культури Скрипник Тетяна Олексіївна; письменник Савчук Олексій Іванович; декан факультету по роботі з іноземними громадянами Черкаського інженерно-технологічного інституту, завідувач кафедри українознавства та історії України, доктор історичних наук, професор, дійсний член Української академії наук національного прогресу та Міжнародної академії інформатизації /м. Москва/ Бушин Микола Іванович; Матвійчук Володимир Макарович - заступник міністра фінансів України, людина, доля чия тісно пов`язана з мальовничим Лисянським краєм.

***

    У цьому залі тему соціально-економічного розвитку району (післявоєнний час, більшість матеріалів, включно до поч. 80-х рр., матеріали сфери культури по 1996 рік.) висвітлюють експонати наступних стендів. Тут знаходяться фотографії С.П. Буренка, голови правління колективного господарства "Авангард" (с. Кам. Брід); С.Г. Пономаренка, голови правління колективного господарства ім Литвинова, нагородженого орденом Леніна; В.І. Ромаша, голови правління колективного господарства ім. "ІІІ п`ятирічки" (с. Смільченці). Фотокопії статей з місцевої газети "Ударник Лисянщини": "В Лисянській МТС", "Сівбу проведено по-військовому", "Відзначення дворіччя визволення заводу від німецьких окупантів" - свідчення відновлення с/г та промислового виробництва у пслявоєнний час.
    Грамота заслуженого агронома УРСР Романенка Михайла Юхимовича, фотографія, де він зоображений серед працівників Лисянського районного земельного відділу, - частина матеріалів, які дають уявлення про внесок цієї людини у розвиток с/г Лисянщини.
    Поруч матеріали про передовиків сільськогосподарського виробництва, комбайнерів В.П. Гаркавого, Ю.І. Піддубного, М.Й. Пенчука (к-оп ім. Литвинова), В.Ф. Коргуна (колгосп " Авангард "), І.П. Колесника (колгосп ім. 13-рiччя Жовтня). Фотографії механізаторів А.П. Бойка (колгосп ім. Дзержинського), передового механізатора Лисянщини, нагородженого грамотою президії Верховної Ради УРСР, Ровенка Леоніда Родіоновича.
    Досягнення у вирощуванні цукрових буряків у Лисянському районі відображені експонатами про передових ланкових Пастушенко Ольги (колгосп ім. Литвинова), Дубової Л.О., делегата ІІІ з`їзду колгоспників (колгосп "Перемога")
    Фотографія працівників полів, які вимушені удобрювати землю з допомогою ручної праці - свідчення про далеко не кращі умови, в яких доводилось працювати селянам та про тяжку працю українського трударя.
    Розвиток промисловості Лисянщини відображений в історії двох цукрових заводів краю: Почапинського та Бужанського. Фотографії зафіксували історію Почапинського ц/з починаючи з часу перебування його у володінні останніх власників, періодів 30-х, 40-х, 60-х, 70-х рр. Важливим документом є ксерокопія накладної німецькою мовою на вивезення цукру із заводу німцями за жовтнень 1942 р. Тут же вказується, якими шляхами здійснювалося це вивезення. Поруч фотографії працівників заводу - делегатів Всесоюзної профспілкової конференції цукрової промисловості, працівника заводу, токаря, делегата 24 з`їзду КПУ, переможця 8-ї п`ятирічки Гулі В.І. та ін. Фотографії: агальний вигляд Бужанського ц/з у 70-х рр., теплова електростанція Бужанського заводу - розповідають про історію цукрового заводу в с. Бужанка.
    Діяльність ще одного важливого промислового підприємства Дашуківського комбінату бентонітових глин (ДКБГ) зафіксована фотографіями: "Загальний вигляд заводу", "У кар`єрі" та ін.; речовими експонатами: зразками бентонітової глини та ін.; матеріалами про його історію та діяльність, наданими керівництвом комбінату.
    Про розвиток торгівлі, освіти, медицини свідчать експонати, які в основному представлені фотографіями та деякими іншими матеріалами: фотографія, фотокопія документу про нагородження почесним званням заслуженого працівника торгівлі Буренко Ганни Антонівни; відкриття урочистих зборів випускників Лисянської с/ш, зустріч яких була присвячена 110 річниці з часу заснування школи, фотографія Заслуженої вчительки України, уродженки смт. Лисянка Зеленської, книжка "Диференціація навчання" про досвід роботи вчителя-методиста Хиженської 8-ої школи Кривенко Тетяни Михайлівни; фотографія і посвідчення про присвоєння звання Заслуженого лікаря УРСР Костенко Ганні Митрофанівні, фотографія фельдшера-акушера, учасника Вітчизняної Війни війни Крижньої Антоніни Яківни.
    Значна кількість експонатів розкриває розвиток культури на території Лисянщини. Це фотографії: 1) Вдовиченко О.О., історик, керівник Народного музею у с. Погибляк; 2) Яцюк Антон Ананійович, завідуючий відділом культури району у 1958-1961, 1967- 1975 рр; 3) учасники обласного семінару методистів у смт. Лисянці; 4) Костенко Василь Петрович, працівник сільського клубу с. Дашуківка, пізніше директор РБК, нині завідуючий відділом культури у Лисянському районі (з 1975 р.) Наступна фотографія - свідчення розвитку культури у районі вже у 1990-ті роки, учасники створення експозиції Лисянського державного історичного музею зав. відділом культури Костенко В.П., науковий працівник Черкаського обласного краєзнавчого музею Коротченко В.О., зав. відділом історичних пам`яток Черкаського обласного краєзнавчого музею Березняк Г.І., зав. метод кабінетом Черкаського обласного краєзнавчого музею Бондаренко М.А., працівник Лисянського райдерж. музею Щербатюк В.М. (Фото 9.08.1996 р.)
    Серія експонатів присвячена святкуванню 400-річчя першої згадки про селище Лисянку. Це фотографії під назвами: "Із святом всіх присутніх вітає голова селищної Ради Пузпр М.В.", "Славну історію Лисянщини розповідає "літописець", директор районного музею Щербатюк В.М.", "Освята герба Лисянки", "На марші козаки", "Виступає Лисянський зведений хор"; пам`ятний бокал із надписом "400-річчя Лисянки", святкова районна газета "Лисянщина".
    Про святкування 5-ої річниці незалежності України та свята урожаю у Лисянському районі свідчать фотографії, зроблені на замовлення фотографом Сідаком О.В.
    Тематичний підрозділ у цьому стенді - "Історія церков Лисянщини". Тут розповідається про всі церкви (ті, що відомі), які існували на території Лисянщини. Зокрема , у Лисянці в ХVІІІ ст. існували церкви: Михайлівська, збудована у 1723 р.; Преображенська, збуд. у 1730 р.; Вознесенська, збуд. у 1730 р.; Георгієвська, збуд. у 1723 р.; Миколаївська, збуд. у 1718 р.; Успенська, збуд. у 1720 р. Із них на середину ХІХ ст. у поганому стані залишалась тільки Вознесенська. Але у 1861 р. була висвячена нова камінна, належала вона до 3-го класу і мала 119 десятин землі. У ХІХ ст. у Лисянці існував і римсько-католицький костьол. При ньому до 1832 р. знаходився францисканський монастир.
    На Лисянщині найчастіше зустрічаються церкви під іменем святої Покрови. Вони у середині ХІХ ст. існували в селах: Верещаки (дерев`яна, 7-го класу штатної класифікації, землі мала 42 десятини, збудована в 1775 р.), Ріпки (дерев`яна, 5-го класу, в якому році збудована невідомо), Жаб`янка (дерев`яна, 6-го класу, землі мала 36 десятин, в якому році збудована невідомо), Писарівка (дерев`яна, 7-го класу, землі мала 40 десятин, в якому році збудована невідомо, відремонтована у 1852 році), Смільченці (дерев`яна 5-го класу, землі мала 43 десятини, побудована у 1758 році), Будища (дерев`яна, 7-го класу, збудована заново у 1738 році).
    У середині ХІХ ст. у селах Чаплинка (Таращанського повіту) та Кам`яний Брід (Звенигородського повіту) діяли Успенські церкви: у с. Чаплинка вона була дерев`яною, 5-го класу, мала 37 десятин землі і невідомо, коли збудована, у с. Кам`яний Брід церква мала 48 десятин землі, збудована в середині ХVІІІ ст. Тут же зберігалася, на той час, у поганому стані, і вже не діяла стара Вознесенська церква, збудована у 1706 році. Дві Богородичні церкви знаходились в селах Хижинці (дерев`яна, 5-го класу, мала 50 десятин землі, збудована у 1740 р. поблизу старої), Босівка (дерев`яна, 5-го класу, мала землі 51 десятину, збудована в 1766 р., у 1848 році добудовано 5 куполів, в 1853 р. збудована дзвіниця).
    У інших селах існували такі церкви: Троїцька, с. Виноград (дерев`яна, 4-го класу, мала землі 90 десятин, коли збудована невідомо), Архистратига Михаїла, с. Шубині Стави (дерев`яна, 5-го класу, мала землі 36 десятин, збудована у ХVІІІ ст.), Миколаївська, с. Вотилівка (дерев`яна, 5-го класу, мала землі 54 десятин, коли збудована невідомо), Свято-Миколаївська, с. Боярка (5-го класу, мала землі 59 десятин, у 1709 р. збудована, на сер. ХІХ ст. діяла церква збудована в сер. ХVІІІ ст.), мучениці Олександри, с. Яблунівка (камінна, 5-го класу, мала землі 35 десятин, збудована у 1838 році на місці старої Іосифа Обручника, яка була збудована в 1814 р.), Воздвиженська, с. Бужанка (дерев`яна, мала землі 44 десятин, збудована в 1775 році), Богословна, с. Дашуківка (дерев`яна, 7-го класу, мала землі 36 десятин, коли збудована невідомо), великомученика Георгія, с. Шестеринці (дерев`яна, 6-го класу, мала землі 35 десятин, збудована в 1782 р. В селі до неї існувала старіша церква в честь того ж святого, яка була збудована в 1726 р. із вільхових кругляків), мучениці Параскеви, с. Почапинці (дерев`яна, 5-го класу, мала землі 36 десятин, збудована в 1726 році. Пізніше, у 1871 році у селі була збудована Троїцька церква.), церква з трьома престолами: головний на честь Різдва пресвятої Богородиці, бокові на честь святого Василя, епіскопа Парійського і мучениці Параскеви, с. Журжинці ( камінна, 4-го класу, мала землі 35 десятин, збудована надворним радником Василем Андрійовичем Прототоповим. До неї існувала дубова церква збудована в 1730 році), Свято-Михайлівська, с. Федюківка Таращанського повіту (дерев`яна, 5-го класу, коли збудована невідомо, але в 1768 році вже існувала).
    Матеріали експозиції дають відвідувачам інформацію про стан цих архітектурно-історичних пам`яток у радянські часи: за п`ятдесят років з 1919 по 1969 рр. на території сучасної Черкаської області органами радянської влади було закрито близько 700 православних та п`ять старообрядських храмів, 10 католицьких костьолів, близько 60-ти синагог.
    Стосовно Лисянського району: у 1935 році була знята з обліку і використовувалася як склад церква в селі Смільчинці, у 1939 році - на місці церкви був створений сільський клуб у селі Хижинці. У сільський клуб була перетворена і Почапинська Свято-Троїцька церква. З акту передачі приміщення цієї церкви ми дізнаємось, що під час реорганізації церкви в будинок культури було знято дзвони мідні та з сплаву міді та срібла, а також зруйновано іконостас, знищено численні ікони. Склепи похованих у підземеллі поміщиків Четверикових та Преснухіних, які знаходилися у підвальних приміщеннях під церквою, були пограбовані і викинуті. Дерева навколо церкви (липи, клени, ясені та ялини) були вирізані як за розпорядженням органів місцевої влади, так і окремими громадянами - жителями села Почапинці.
    Закриті і використані під склади були церкви у селах Яблунівка та Журжинці. Це саме спіткало у 1960 році церкву в селі Чаплинка, у 1961 році - церкву в селі Верещаки. У 1959 році була знищена церква у селі Ріпки.
    З 1961 року був закритий і протягом багатьох років поступово знищувався православний храм у селищі Лисянка, і вже в кінці 70-х рр. ХХ ст. церкви не існувало.

***

    Зоображенням українського державно-національного прапора , герба і словами "Нація - вище класів, держава - вище партій" розпочинається стенд, експонати якого розповідають про події 80-90 рр. ХХ ст., які відбувалися на Лисянщині. Це експонати з історії заснування та діяльності у Лисянському районі осередків різних політичних партій: РУХу, ДемПУ, КПУ, ЛДПУ: програмні документи партій, фотографії, посвідчення активних учасників організацій, звернення до ЦК КПРС, місцевих органів влади, посвідчення про реєстрацію районних осередків політичних угрупувань, мандати, статті з преси, листівки. В експозиції розміщений шток, на якому вперше у Лисянці було піднято український національний прапор.
    В експозиції відображено акцію "Студентське голодування" та спомин його учасника студента 5-го курсу історичноко факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка Едуарда Шевельова.
    На стенді також розміщені матеріали: результати виборів президентів Л.М. Кравчука та Л.Д. Кучми у Лисянському районі, результати голосування в районі 1-го грудні 1991 року за проголошення незалежності України:
Взяли участь у голосуванні (%) Так (%) Ні (%)
99,9 97,0 1,3

    В експозиції подано результати виборів депутата до Веховної Ради України у березні 1994 року і подається фотографія та автобіографія переможця - Паська С.О.
    Тут же розміщено друковане видання конституції України, яка була прийнята Верховною Радою у червні 1996 року.
    на початок


    У четвертому залі відвідувачі знайомляться з жіночим та чоловічим одягом, який носили селяни Наддніпрянщини. Тут же показані деякі прикраси жіночого одягу, вишивані сорочки, полотно домашнього виготовлення ХІХ ст., майстерно вишиті в традиційному для цієї місцевості стилі українські рушники. Експонати цього залу переконливо свідчать про широкий розвиток в Україні ХІХ - поч. ХХст. ткацького ремесла. Тут знаходяться знаряддя праці, різноманітні пристосування для виробництва продукції цього ремесла. Це і прялка, різноманітні гребені, щітки, веретена, ткацький станок, різноманітні його деталі.
    Разом з уявленням про одяг селян, відвідувачі дізнаються і про їх господарську діяльність. Основним видом діяльності залишалось землеробство. Про це свідчать експонати експозиції: ярма, дерев`яна борона, трійчата, ціпи, сипанки для зерна та ін. Займалися селяни і скотарством. Його використовували не тільки як продукт харчування, але й як тяглову силу для господарства. В експозиції демонструються кінські пута - свідчення про те, що дуже часто в господарстві селян (особливо заможних) були коні. Згадувані вже ярма це свідчення про використання у господарстві волів.
    Серед ремесел розповсюдженими були не тільки ткацтво, але й гончарство, ковальська справа, обробіток шкіри, теслярство та ін. Дуже багато предметів домашнього вжитку та знарядь праці виготовлені з дерева: лопати, мірки, ціпи, граблі, м`яльня, праник, рубель, ткацький станок, прялка це все робота умільця-тесляра. Коваль для дому, на продаж та для обміну виготовляв сокири, рогачі, кінські пута, ваги, серпи та ін. У експозиції є виготовлені з шкіри сита, які використовувала в домашньому вжитку господиня. В залі - цілий стенд із витворів гончарного мистецтва: тут і горнята-двійнята, і глечики, і миски, кринки, сулії. Поруч - розписні фарфорові тарілі промислового виробництва. які селяни купували або міняли.
    Займалися селяни різними промислами: чумакуванням, бджільництвом та ін. Про чумакування на Лисянщині свідчать перекази про село Орли і його жителів, які традиційно займалися цим промислом. Ще давніший промисел, який був поширений у різних куточках України - бджільництво. Найпростіший і найдавніший вулик - дуплянка експонується у цьому залі.
    Зал етнографії в музеї дає одне з найбільших уявлень про господарську діяльність, життя та побут селян Наддніпрянської України.
    на початок


    У залі, на самому видному місці, знаходяться бюст Тараса Григоровича Шевченка і його портрет.
    Експонати залу розповідають про перебування великого поета України у Лисянці. Це фотографії місць селища, які пов`язані з іменем поета, матеріали про життя та діяльність Тараса Григоровича, книги.
    Про перебування у Лисянці Т.Г.Шевченка розповідає сам поет у своєму творі "Прогулка с удовольствием и не без морали": "Долго я искал глазами в этом лесу груш и яблонь давно и хорошо знаком мне домик отца Ефрема, у которого я давно когда-то брал первые уроки не рисования, а прямо живописи. Отец Ефрем, чтобы испытать, есть ли у меня способность к этому хитрому делу, заставил меня на листе железа тереть какую-то черно-бурую краску. Я не выдержал испытания и на другой же день показал пяты отцу диакону. Многое переиспытал я после этого первого урока, но ничто так не врезалось в моей памяти, как это первое наивное испытание." Картина, яка експонується в залі розповідає саме про той епізод розтирання фарби, про який згадує Т.Г. Шевченко.
    У Лисянці збереглася до цього часу "Тарасова криниця" з якої малий Тарас носив воду дякові Єфрему, "беручи в нього уроки малювання". Там встановлений пам`ятний бронзовий знак: "Малий Тарас з відром та коромислом".

***

    У залі до уваги відвідувачів нумізматична колекція.
    У Лисянці, як відомо, майстер Янко Гранковський підробляв польські гроші: чехи (півторагрошовики), шеляги (соліди) і шостаки (шестигрошовики). По суті, він був фальшивомонетником, але не самодіяльним, бо робив це з дозволу та для вигоди Петра Дорошенка.
    Однак, важливо було б розшукати монети, карбовані у Лисянці. Зробити це дуже нелегко, бо соліди, півтора- і шестигрошовики належать до найбільш розповсюджених монет українського ринку другої половини XVIІ століття. І, все ж таки, можливість є. На допиті у Малоросійському приказі у Москві Гранковський зізнався, що спочатку він працював на королівській монетарні у Львові, а вже потім, у 1669-1679 рр. карбував дорошенкову фальшиву монету в Лисянці. Звідси зрозуміло, що напевно Гранковський у Лисянці продовжував виготовляти ті самі монети, які робив у Львові. Львівська монетарня працювала у 1656-1663 рр. Там карбували різні монети: орти, шестигрошовики та інші. Тому, шукати монети лисянського виробництва слід серед шестигрошовиків та ортів із знаком львівської монетарні 1656-1658 і 1660-1663 рр.
    У музейній колекції знаходяться російські монети різного часу, монети радянського періоду, монети країн світу. Також тут є паперові грошові знаки часів Російської імперії, грошові знаки Війська Донського, армій Колчака, Денікіна, грошові знаки УНР, Російського Тимчасового уряду, РРФСР, СРСР та ін.

***

    В залі розташована також колекція мінералів, які до музею передав геолог, житель с. Журжинці Потьомкін. Колекція представлена мінералами: агат, азбест, аргоніт, амазоніт, бірюза, гранат, гематітізарований кришталь, гіпс, друза, жлода, бурий залізняк, змійовик, кальцит, празем, пігматит, офі-кальцит, ортоклаз, обсідіан, нефріт, місячний камінь, ліственіт, лабрадорит, лазурит, кварцит, льодовий кварц, кремінь, кварц, порфірит, пірит, сердолік, слюда, родоніт, тальк, халькопірит, хрізонола, хальцидон, флюорит, технічна яшма, яшма.
    на початок

    Окрім експозиційних відділів у Лисянському районному державному історичному музеї існує самостійний відділ фондів.
    У фондовому приміщенні зберігаються значні колекції експонатів. Експонати фонду пов`язані із життям і побутом українського народу. Серед них - цінні археологічні, архівні, історичні, нумізматичні, етнографічні, художні колекції. Тут є подарунки з Молдавії, багато подарунків зроблених народними умільцями, жителями Лисянщини. Матеріали фонду після завершення реконструкції виставочного залу будуть експонуватися в ньому.
    Працівники музею приділяють багато уваги збору експонатів. Експонати надходили до музею в різні часи його існування, навіть протягом капітальної реконструкції приміщення. Особливо збагатився відділ фондів музею під час створення нової експозиції та в період існування виставки частини фондових матеріалів у Почапинській с/ш, коли основне приміщення музею було зачинене для ремонту. Нині фонди музею та його експозиція доповнені книгами, монографіями, брошурами, збірками поезій, які виходять друком завдяки видавничій діяльності державного музею.


    Фотографії експозиції музею: 1 | 2 | 3 | 4
    Фотограф Сідак О.В.
    на початок

***

    Отже, якщо ви хочете заглибитись у історію нашого славного краю, відвідайте районний державний історичний музей у містечку Лисянка. Тут завжди будуть Вам раді. До зустрічі, шановні друзі!




    Наша адреса:
Черкаська область, Лисянський район, смт. Лисянка, пл. Миру, 22.
Музей працює щодня - з 8 до 17 години, у суботу з 8 до 16 години.
Вихідний день - неділя, понеділок.
Телефон: (04749) 2-27-24.

на головну сторінку
повернутися на головну сторінку

© Лисянська районна організація "Витоки" Всеукраїнської спілки краєзнавців, 2002-2010
© Дизайн: Олег Файда, Тед Лещак, 2002-2010
Hosted by uCoz